Вход на сайт
770 просмотров
назад
16.02.15 18:24 шо такоє "мирний план"
«Щоб не плакать, я сміялась…» Леся Українка
Ішов третій рік російсько-української війни, яку в Україні уперто називали АТО, у РФ – громадянською, а в світі – «дивною». Кажуть, що таке формулювання запустили французи, й цим ніби як хотіли перенести власну ганьбу 1939-1940-х років на когось іншого. Може, й так, бо головним регулювальником конфлікту дедалі виразніше ставав саме Париж. Причини такого стану речей на цей час могли б пояснити хіба що грузини чи південні осетинці. Щоправда, саміт уже став дещо умовним: крім двох президентів України й двох – Франції та представника Генштабу ЗС РФ, на ньому були переважно одні й ті самі польові командири ополченців.
Здається, їх там берегли через їхню рідкісну слов’янську зовнішність. Утомлена Німеччина стала обмежуватись профільними кореспондентами ЗМІ. Обама, що успішно йшов на перевибори, і досі повторював фрази про можливість надання Україні летального озброєння, а рупор демократів CNN навіть визнав ситуацію в Україні «загрозливою». Подейкували, що росіяни вчинили на Нобелівський комітет тиск, і той пригрозив Обамі, що якщо відмовиться від позитивного ефекту від перезавантаження відносин з Росією, то премію заберуть назад.
Центральна Європа, як і Західна, участі в цьому всьому вже давно не брала. Бо Путін, дотримуючись слова, почав застосовувати щодо них свою ядерну зброю – туди якось проникло перших кілька тисяч переселенців із Донбасу.
Воєнний стан уже вводили кілька разів, але щоразу на черговому Мінському саміті лідерів конфлікту «президент миру» йшов на поступки «світовій спільноті» й під обіцянки кредитів та відводу важкої артилерії з боку неіснуючих російських військ цей стан скасовував. Цього разу воєнний стан було скасовано з уваги на запевнення Олланда та тепер уже його незмінного супутника на переговорах – Ніколя Саркозі про те, що Путін (ополченці) не завдаватиме більше ракетно-бомбових ударів ЗА лінією фронту. Привселюдно обіцяючи завдати агресорові нищівного удару, президент уже не вдавався до алюзій зі щоками та іншими випуклими частинами тіла – він їх уже всі перерахував і чекав від пресслужби й групи креативних радників нових ідей.
Генерали, які – бувалі вояки – звикли до всього звикати, вже не приховували від президента того, що наш черговий «оперативний задум» завершується черговим «оперативним оточенням». Зрештою, це стало наскільки нормальною тактикою, що іноземні воєнні експерти щось запідозрили й енергійно почали вивчати цю тактику, порівнюючи її з такими подіями, як, наприклад, відступ Кутузова у 1812. Зрештою, саме така тактика українських генералів змушувала Генштаб ЗС РФ нервувати щоразу, коли українські війська опинялися десь у тилу росіян-ополченців. Ось і зараз, після «Полтавського котла», генерали доповіли «першому», що якщо «ми» терміново не погрозимо ввести воєнний стан і не скличемо Мінський саміт, то «Богуславського котла» нам не уникнути. Путін, який знав про кожне слово у Генштабі України та на Банковій, запідозрив, що щось не так. Що його хочуть обдурити. І дав наказ призупинити повне оточення під Богуславом.
Тепер президент був рішучий, як ніколи. Та й було чого: росіяни конфіскували його підприємства в Ліпецьку й Севастополі, тож у відносинах з РФ йому вже втрачати не було чого. Він, щоправда, компенсував ці втрати новим і перспективним проектом й показував Путіну дулю в кишені: тепер солодка мережа процвітала на окупованих територіях під брендом «Моторола і К.». Але то – для заздрісників.
Росіяни, компенсуючи жах попередніх років, коли українські історики стверджували, що Київська Русь – це одна з давніх назв України, компенсували це тим, що опублікували з архіву президента РФ матеріали про надзвичайно високу корумпованість Київської еліти до 12 століття, про те, що Хмельницький буцім то взяв кілька мішків золотом у російського царя, а Мазепа «зажав» «відкат» Петру Першому.
У РФ закінчилися танки, й тепер призов у Росії відбувався винятково з конем. До речі, нечуваний розвиток кінного виробництва, серед іншого, суттєво поліпшив ситуацію там із продовольчою проблемою. Вояків із слов’янською зовнішністю в РФ вже майже не залишилося. На конях в Україну заїжджали тунгуси, башкири, якути, буряти. У Південний військовий округ РФ було перевезено навіть усіх ескімосів разом з сім’ями й оленями. З настанням зими вони разо з оленями муситимуть стати в ряди новороських ополченців.
На окупованих територіях, де «президент миру» заборонив залишати підпілля й зброю, щоб, бува, "Правий сектор" знову не озброївся, якось сам по собі повстав новий партизанський рух. Там серед руїн можна було часто бачити картину, як вершники з незмінно примруженими очима й з автоматами за спиною падають, пронизані гострими стрілами. Вороги казали, що це знову "Правий сектор". Але очевидці стверджували, що це – діти… І скільки «наш» президент не обіцяв «їхньому» роззброїти ці парамілітарні угруповання, нічого не виходило – армія відмовлялася, а МВС і СБУ – боялися.
Невідомо, скільки це все ще тривало б, якби у Вашингтоні в результаті демократичних виборів на місце нащадка рабів не прийшов нащадок воїнів; і якби в Україні діти, над якими немає генералів, з тилу погнали Орду на Захід. Наштовхнувшись на щит НАТО, ця орда, як і в часи Захара Беркута, буде затоплена в Карпатському котлі.
© Василь Лаптійчук
«Щоб не плакать, я сміялась…» Леся Українка
Ішов третій рік російсько-української війни, яку в Україні уперто називали АТО, у РФ – громадянською, а в світі – «дивною». Кажуть, що таке формулювання запустили французи, й цим ніби як хотіли перенести власну ганьбу 1939-1940-х років на когось іншого. Може, й так, бо головним регулювальником конфлікту дедалі виразніше ставав саме Париж. Причини такого стану речей на цей час могли б пояснити хіба що грузини чи південні осетинці. Щоправда, саміт уже став дещо умовним: крім двох президентів України й двох – Франції та представника Генштабу ЗС РФ, на ньому були переважно одні й ті самі польові командири ополченців.
Здається, їх там берегли через їхню рідкісну слов’янську зовнішність. Утомлена Німеччина стала обмежуватись профільними кореспондентами ЗМІ. Обама, що успішно йшов на перевибори, і досі повторював фрази про можливість надання Україні летального озброєння, а рупор демократів CNN навіть визнав ситуацію в Україні «загрозливою». Подейкували, що росіяни вчинили на Нобелівський комітет тиск, і той пригрозив Обамі, що якщо відмовиться від позитивного ефекту від перезавантаження відносин з Росією, то премію заберуть назад.
Центральна Європа, як і Західна, участі в цьому всьому вже давно не брала. Бо Путін, дотримуючись слова, почав застосовувати щодо них свою ядерну зброю – туди якось проникло перших кілька тисяч переселенців із Донбасу.
Воєнний стан уже вводили кілька разів, але щоразу на черговому Мінському саміті лідерів конфлікту «президент миру» йшов на поступки «світовій спільноті» й під обіцянки кредитів та відводу важкої артилерії з боку неіснуючих російських військ цей стан скасовував. Цього разу воєнний стан було скасовано з уваги на запевнення Олланда та тепер уже його незмінного супутника на переговорах – Ніколя Саркозі про те, що Путін (ополченці) не завдаватиме більше ракетно-бомбових ударів ЗА лінією фронту. Привселюдно обіцяючи завдати агресорові нищівного удару, президент уже не вдавався до алюзій зі щоками та іншими випуклими частинами тіла – він їх уже всі перерахував і чекав від пресслужби й групи креативних радників нових ідей.
Генерали, які – бувалі вояки – звикли до всього звикати, вже не приховували від президента того, що наш черговий «оперативний задум» завершується черговим «оперативним оточенням». Зрештою, це стало наскільки нормальною тактикою, що іноземні воєнні експерти щось запідозрили й енергійно почали вивчати цю тактику, порівнюючи її з такими подіями, як, наприклад, відступ Кутузова у 1812. Зрештою, саме така тактика українських генералів змушувала Генштаб ЗС РФ нервувати щоразу, коли українські війська опинялися десь у тилу росіян-ополченців. Ось і зараз, після «Полтавського котла», генерали доповіли «першому», що якщо «ми» терміново не погрозимо ввести воєнний стан і не скличемо Мінський саміт, то «Богуславського котла» нам не уникнути. Путін, який знав про кожне слово у Генштабі України та на Банковій, запідозрив, що щось не так. Що його хочуть обдурити. І дав наказ призупинити повне оточення під Богуславом.
Тепер президент був рішучий, як ніколи. Та й було чого: росіяни конфіскували його підприємства в Ліпецьку й Севастополі, тож у відносинах з РФ йому вже втрачати не було чого. Він, щоправда, компенсував ці втрати новим і перспективним проектом й показував Путіну дулю в кишені: тепер солодка мережа процвітала на окупованих територіях під брендом «Моторола і К.». Але то – для заздрісників.
Росіяни, компенсуючи жах попередніх років, коли українські історики стверджували, що Київська Русь – це одна з давніх назв України, компенсували це тим, що опублікували з архіву президента РФ матеріали про надзвичайно високу корумпованість Київської еліти до 12 століття, про те, що Хмельницький буцім то взяв кілька мішків золотом у російського царя, а Мазепа «зажав» «відкат» Петру Першому.
У РФ закінчилися танки, й тепер призов у Росії відбувався винятково з конем. До речі, нечуваний розвиток кінного виробництва, серед іншого, суттєво поліпшив ситуацію там із продовольчою проблемою. Вояків із слов’янською зовнішністю в РФ вже майже не залишилося. На конях в Україну заїжджали тунгуси, башкири, якути, буряти. У Південний військовий округ РФ було перевезено навіть усіх ескімосів разом з сім’ями й оленями. З настанням зими вони разо з оленями муситимуть стати в ряди новороських ополченців.
На окупованих територіях, де «президент миру» заборонив залишати підпілля й зброю, щоб, бува, "Правий сектор" знову не озброївся, якось сам по собі повстав новий партизанський рух. Там серед руїн можна було часто бачити картину, як вершники з незмінно примруженими очима й з автоматами за спиною падають, пронизані гострими стрілами. Вороги казали, що це знову "Правий сектор". Але очевидці стверджували, що це – діти… І скільки «наш» президент не обіцяв «їхньому» роззброїти ці парамілітарні угруповання, нічого не виходило – армія відмовлялася, а МВС і СБУ – боялися.
Невідомо, скільки це все ще тривало б, якби у Вашингтоні в результаті демократичних виборів на місце нащадка рабів не прийшов нащадок воїнів; і якби в Україні діти, над якими немає генералів, з тилу погнали Орду на Захід. Наштовхнувшись на щит НАТО, ця орда, як і в часи Захара Беркута, буде затоплена в Карпатському котлі.
© Василь Лаптійчук